Посіяла людям літа свої літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу. - Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти. - Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. - Та я недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть. - Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках. - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота, Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт! Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть. Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Змахнула рукою - злетіли увись рушники. «Лишайтесь щасливі», - і стала замисленим полем, На цілу планету, на всі покоління й віки. (БОРИС ОЛІЙНИК) |
ДО ПОЧАТКУ
Свята
