Поки пливли по Уралу, Він малював казаха, Він висікав казаха З червоно-плямистої яшми, Бо так зажадало сонце, Що плавало зліва по борту. Сонце – воно художник, Пензлем, різцем проміння Творить портрет казаха, Сильний портрет людини, Звужує очі в зіницях, Скручує шкіру камчею На лобі, щоках, підборідді, На губи густезний кобальт, Сизо-чорнявий кобальт, Бо ж нащо йому, старому Рожеві юнацькі губи. Художник – мистець правдивий, Василь Касіян, земляк мій, Змагатись не став із сонцем, Співавтором сонця не став він, Співавтором сонця самого, Що поруч на дошці сиділо, На зчовганій палубі судна, Гаряче, мале, біснувате, Сонце із хвилі Уралу. Воно посміхалося любо. Давало щомить припалити Цигарку, яку художник Ніколи іще не палив. Він рису за рисою вдячно На білий планшет переносив Так обережно і тонко, Аби не згубити й краплини Від того, що він переносив З сучасника нашого в вічність. А сивий казах-натура, Мальований ще Шевченком, Мальований у дитинстві Зацькованим жебрачком, Сидів, як господар мудрий Найбільшого в світі краю. Дивився у прищур ока На ним намальований простір: Чи все на отій картині, Чи все він зробив як треба У довгім, тяжкім натхненні, Бо швидко її доведеться У спадок онукам лишати. (Платон Воронько) |
ДО ПОЧАТКУ
Свята
