Один художник приїжджав До моря на етюди. І шторм гримів на сто октав, І він той шторм намалював, І дивувались люди. Його картина обійшла І виставки, й музеї. Неждано слава немала Крилом торкнулася чола, А він – не звик до неї. Він звик до праці і думок, А тут, як грім із неба, Відсіль – дзвінок, відтіль – дзвінок, І він – майстерно на замок, Бо скрізь бувати треба. І він ходив, і він встигав, Його усюди ждали. Він мав сто сот нагальних справ, Він щедро лаври пожинав, А друзі – малювали. Художник бачив, як вони Красиво і розкруто Ішли до тої глибини, Сягали тої тайни, Що він не зміг сягнути. Він ревнував і лютував, Він зачинявсь до ранку, Він малював і шматував, Він над полотнами ридав, - Чолом – в етюдну рамку. То був страшний, важкий урок Відомості і слави. Не та рука, не той мазок, Не той розлогий плин думок, Не той політ уяви. Але – о диво! Відтепер, Кумира сотворивши, Усе сприймали як шедевр, І так художник в шані вмер, До старості доживши. А невблаганний час минав І все судив нещадно: Лише етюд, де рокотав Безсмертний шторм на сто октав, Він залишив нащадкам. (Микола Луків) |
ДО ПОЧАТКУ
Свята
