4 вересня в Аргентині — не просто дата в календарі. Це день, коли країна згадує тих, хто колись залишив рідний дім, перетнув океани й привіз із собою мови, традиції, рецепти, пісні та мрії.
Чому саме ця дата?
Свято встановили у 1949 році на згадку про перший указ Першого тріумвірату від 4 вересня 1812 року, який офіційно заохочував приїзд мігрантів. Аргентина тоді бачила в новоприбулих не чужинців, а майбутніх співтворців нації.
Міграція як частина ДНК країни
Від італійських жестів у розмові до іспанських гітарних мелодій, від німецьких пивних фестивалів до українських вареників — культурний ландшафт Аргентини неможливо уявити без мігрантів. За оцінками істориків, наприкінці XIX — на початку XX століття сюди прибуло понад 6 мільйонів людей, переважно з Європи. Вони будували залізниці, відкривали школи, створювали газети рідними мовами.
Виклик ксенофобії
Національний день іммігранта — це також нагадування про темний бік історії: ксенофобію та расизм. Вони часто йдуть поруч, адже упередження нерідко ґрунтуються на кольорі шкіри, акценті чи соціальному статусі. І хоча Аргентина офіційно визнає себе мультикультурною державою, ці проблеми й досі існують.
Закон, що захищає
Важливим кроком стало ухвалення у 2004 році Національного закону про міграцію № 25.871 (у тексті іноді помилково вказують № 25.781). Він гарантує мігрантам право на освіту, медичну допомогу, працю та участь у громадському житті, визнаючи їхній внесок у розвиток країни.
Цікаве питання
Чи можна уявити Буенос-Айрес без італійських кафе, кордовські вулиці без арабських крамниць, а південь країни — без валлійських чайних домів? Можливо, саме в цьому й полягає справжня аргентинська ідентичність — у здатності поєднувати різне в єдине.