День Незалежності Республіки Конго

Команда з журналу National Geographic, яка у середині 1990-х років відвідала конгонійскій національний парк Нуабале-Ндокі, назвала цей північний куточьок Конго «Останнім раєм» в світі, причому, вони довго думали, які саме слова підібрати, щоб дати оцінку побаченому. У цьому великому регіоні болотистих лісів мешкають великі популяції горил, лісових слонів, шимпанзе та інших цікавих африканських тварин. Барвиста флора та фауна. У 2012 році ЮНЕСКО оголосила цей парк об’єктом Всесвітньої спадщини.

Ліси, печери і водоспади Бома, екваторіальної Майумбе і гробниці Цела, туристи часто відвідують по шляху на океанський пляж Моанда. Буніа є відправною точкою для численних екскурсій в ліси і гори, традиційні села, печери гори Ойо і водоспади Венери. На південному заході у напрямку до Зонго розташований водоспад Інкісі, висотою 60 метрів і печери в районі Мбанза-Нгунгу, курорту з хорошим кліматом, можуть стати дуже привабливі для активного відпочинку.

Конголезці не дозволять своїм жителям, які зловживають пивом, брати кредит. Також в залежності від племені і села в країні існує персональне продовольче табу. Воно залежить від тотема якої-небудь тварини, яка вважається таким собі захисником для цієї сім’ї. Це означає для місцевих жителів, що ця тварина не можне вживатися в їжу. Але не хвилюйтеся, на великих фестивалях, зазвичай вживають м’ясні продукти, зокрема курятину. Пропонується сливове вино та пиво.

Історія знає безліч прикладів, коли країни і величезні території виявлялися захопленими іноземними інтервентами і потрапляли під управління ззовні. Під владою загарбників місцевим жителям, як правило, всіляко обмежували свободу в будь-якій формі. День Незалежності для окремого народу означає День, коли він відновив свої права на власну свободу, можливість самостійно визначати своє майбутнє, знайшов повагу до національної державності з боку інших країн. Аналогічним чином Республіка Конго, що межує на сході з Демократичною Республікою Конго, отримала незалежність від Франції 15 серпня 1960 року.

Ця африканська країна, розташована на західній береговій лінії Центральної Африки, колись була населена пігмеями, народом, який був давнім мешканцем цих територій. Зараз їх налічується там близько 30 тисяч. Більшість з них живуть в глибоких лісах на півночі (Сангха і Лікуала) і на заході (хребет Шайло). Вони живуть невеликими родинами і займаються головним чином полюванням.

Потім іншим африканським племенам, банту, сподобався цей край і вони встановили тут своє панування. Вони прийшли з Нігерії і Камеруну. Річку Конго банту стали використовувати для своєї торгівлі. У доколоніальний час в регіоні домінували три королівства: Конго, Лоанго і Тіо. У 15 столітті (к 1482 року) європейські торговці також скористалися цією річкою і встановили відносини між племенами банту і португальськими торговцями. До певного часу взаєморозуміння між королем Конго і королем Португалії були цілком добрими, проте з відкриттям Бразилії португальцям знадобилися раби і Конго стало однією з легких здобич для їх поставки. Це стало своєрідним початком великого горя і спустошень для Конго, призвело до заворушень. Через цю работоргівлю розпочалася низка повстань проти португальців.

Повстання в різних регіонах країни призвели навіть до кількох війн. А війни посприяли розпаду Конго і утворенню численних нових територіально-адміністративних суб’єктів. Поступово Конго став малесенькою нацією і держава була практично знищена.

Коли настали часи індустріалізації у Європі, утворився хороший попит на африканську гуму, масло і бавовну. Французи, португальці і англійці об’єдналися в своїх зусиллях для завоювання і паразитичної колонізації територій в Африці. Встановили панування над акваторією річки Конго. Французам вдалося отримати значну територію на північ від річки і поступово перевести Середню Конго, Чад, Габун, Обангі-Чари під їх юрисдикцію з Браззавілем в якості столиці.

З того часу розвиток Конго обмежувався вилученням природних ресурсів: каучуку, бавовни і відкритих запасів нафти. Вони не сильно церемонилися з місцевим населенням і використовували його для, часто виснажливої, праці. Невдоволення наростали, почалися повстання. У 1959 році різні корінні етнічні групи провели облогу і заворушення в Браззавілі. В кінцевому підсумку Республіка Конго, отримала офіційну незалежність, а один з національних лідерів, Фулберта Юлоу, був обраний першим Президентом країни.

В країні п’ять центральних міст - Гамбома, Овандо, Кессі, Пуент-Нуар і Браззавіль. Браззавіль - найстаріше місто і столиця Республіки.

Щороку 15 серпня відзначається конголезцями як День Незалежності, в цей день вони здобули свої права на свою власну батьківщину. День є національним святом і відзначається рядом урочистих заходів та подій.