Все зробив чоловік так, як треба було, так, як слід. Залишив по собі на камінні, на дереві слід. А коли умирав – зажурився, заплакав тесляр: - Хату Ганні не встиг… а у неї ж маленький школяр… - Він звернувся до смерті: - На тиждень мій строк відклади. Встав, кулешик зварив, пообідав, напився води. Він під небо підняв пари міцно пов’язаних крокв, Рівно лати прибив, не поверх, а в пази під шнурок. Дранки смужку поклав, і вона забіліла, як сніг. І тепер, як маленький, уже зупинитись не міг. Він униз на санчатах в хуртечу січневу летів Але вітер чомусь у обличчя не сік, не свистів, Тільки подих забило отак, як малому з гори… дід лежав на траві. Шепотіли над ним явори. (Платон Воронько) |
ДО ПОЧАТКУ
Свята
